Тарас Каляндрук

Політики і політикани

 

Якось мій один старий приятель надзвичайно просто і влучно пояснив мені, що таке політика. Так, за його визначенням, найбільша політика буває тоді, коли люди, котрі нею займаються, готові пожертвувати життям за свої політичні переконання.

Коли ж політики не готові за свої переконання жертвувати своїм життям, але готові пожертвувати хоча б власною свободою, це також політика, але вже в меншій мірі.

Коли ж політичні діячі не готові пожертвувати ні життям, ні свободою, але готові пожертвувати заради своїх політичних ідей бодай власним майном, це також можна назвати політикою, хоча й у значно меншій мірі. Але коли політики не готові взагалі нічим пожертвувати за свої переконання, тут політика зникає і перетворюється в політиканство, тобто імітацію якихось політичних переконань.

Політична ситуація в сучасній Україні наводить на невеселу думку, що сучасні українські політичні діячі у своїй більшості абсолютно не готові нічим пожертвувати і лише імітують наявність у них політичних переконань. Коли спостерігаєш сучасний політикум з його зрадництвом і тушкуванням, стає соромно за так званих «державних мужів». Сучасна владна еліта без елітних прикмет.

А ще сто років тому наші політики були готові жертвувати життя за свої переконання. У зв’язку з цим хотілося б згадати про політичного діяча, котрий для багатьох мав би стати прикладом справжнього політика. Мова йде про Теофіла Окуневського.

Він був одним з останніх представників давнього українського боярства, котре ще від князівських часів захищало наші землі від ворожих наїздів. Поняття гідності, честі для цієї старокнязівської аристократії було не порожнім звуком. В українських шляхетських сім’ях змалечку плекали лицарські ідеали і чесноти, привчались сміливо дивитись смерті в очі. Це саме про таких Леся Українка писала своє знамените «Убий, не здамся!». Родина Окуневських дала Україні чимало видатних діячів. Батько і дід були видатними священиками. Рідний брат Теофіла Ярослав дослужився до звання адмірала австрійського флоту, був видатним вченим, письменником і активним українським громадським діячем. Двоюрідна сестра Софія була першою в Австро-Угорщині жінкою-лікарем.

У такій славетній українській шляхетській родині і народився 7 грудня 1858 року майбутній герой нашої історії. Обдарований юнак блискуче закінчує юридичний факультет Віденського університету і починає працювати адвокатом в Городенці.

З молодих літ активно включається у безкомпромісну боротьбу за права українського народу, разом з Іваном Франком стає співзасновником Русько-української радикальної партії, а пізніше Української національно-демократичної партії, допомагає організовувати по селах «Просвіту», «Братства тверезості», бере активну участь у розвитку патріотично-спортивного товариства «Січ».

Відзначаючись принциповістю і високим чуттям справедливості, Т.Окуневський завжди гостро виступав проти зловживань польських можновладців Галичини, за що не раз зазнавав переслідувань. Так, він не побоявся 1894 року виступити проти австрійського намісника графа Казимира Бадені, за що державна прокуратура в Коломиї розпочала проти нього процес, але він його блискуче виграв. Коли в 1908 році відомий польський письменник Генрік Сєнкевіч дозволив собі публічно зневажити українських студентів, очолюваних Ярославом Веселовським, котрі проводили голодування перед Віденським трибуналом в знак протесту проти свавілля влади в Галичині, Окуневський став на захист студентів і блискуче виграв у Сєнкевіча процес. Також він захищав у суді Мирослава Січинського, котрий вчинив замах на україножера графа Потоцького.

Вдячні українці двічі обирають Т.Окуневського послом до Віденського парламенту: в 1897 – 1900 рр. та 1907-1918 рр. У Відні він звертався до цісаря з протестами проти польської сваволі в Галичині. Чи не найкраще охарактеризував його інший видатний український парламентарій Кость Левицький: «Доктор Теофіль Окуневський був послом з темпераментом і все добрим товаришем. Він виконував свої обов’язки для добра народу всюди, де того було треба…»

За часів ЗУНР Теофіл Окуневський, як член Української Народної Ради, їздив з дипломатичною місією у Францію і був комісаром Городенківщини. Після захоплення поляками Галичини, проживав в Городенці, де продовжував займатися адвокатською практикою до своєї смерті в 1937 році.

А історія, яку я хочу вам розповісти відбулася у Львові за часів Австро-Угорської монархії в далекому 1889 році. Саме тоді в умовах гострої протидії і виборчих зловживань поляків, котрі хотіли бачити Галичину лише польською, українські політичні діячі отримали представництво (16 послів) у Галицькому крайовому сеймі. На одному із засідань сейму відбулась така подія.

Під час парламентських дебатів один з польських парламентарів – представник польських консерваторів, так званих «подоляків», Томіслав Розвадовський почав ображати українців. Зокрема, на адресу українських послів він вигукував: «Навіщо цю наволоч (szujw) сюди привели!» Серед українських парламентаріїв був і наймолодший представник народовців Теофіл Окуневський, котрий переміг у Коломийському повіті. Окуневському тоді виповнилося 30 років, він був наймолодшим сеймовим послом. Почувши хамські викрики поляка, Окуневський перепитав у Розвадовського, кого це він має за наволоч. «Вас усіх», – відповів йому Розвадовський. Обурений Теофіл Окуневський кинув йому рукавичку, обізвавши його самого наволоччю і блазнем.

Виклик на дуель відбувся 25 листопада, а сам поєдинок – наступного дня. В ті часи порядок проведення двобоїв суворо регламентувався відповідним кодексом, при чому як виклик на дуель, так і сам перебіг поєдинку обов’язково фіксувався окремим письмовим протоколом. Мені вдалось розшукати збірник правил проведення поєдинків, виданий Вітольдом Бартошевським у Львові «Pojedynek jego reguy i przykady» (перше видання вийшло в 1886 році). За тодішніми правилами, якщо не було якихось непередбачених випадків, поєдинок мав відбутися за 24 години після виклику. Сам двобій відбувся в лісі на Погулянці, котрий в ті часи був популярним місцем проведення «Божих судів». Секундантами Окуневського були польські депутати Болеслав Жардецький і Станіслав Щепановський, а Розвадовського депутат Станіслав Єнджейович і політик Вів’єн.

За спогадами очевидців, дуель відбувалася на палашах. Це пояснювалося суто практичними міркуваннями, адже в поєдинку слід було використовувати холодну зброю однієї довжини, ваги і кривизни клинка, натомість шаблі шляхтичів були різних розмірів та конструкцій. Зате армійські палаші виготовлялися за однаковими уніфікованими стандартами. Це кавалерійська колючо-рубаюча зброя з прямим лезом, заточена з одного боку (від шаблі її відрізняє більша вага і рівний клинок, а від меча і шпаги нахилена рукоятка). Судячи з усього, це був бій з дозволеними уколами. Згідно правил такого поєдинку дуелянтам дозволялося не лише рубати, а й колоти, удари можна було завдавати в будь-яку частину тіла вище пояса. Використовувати в бою ліву руку для відбивів чи завдання ударів суворо заборо-нялося. На відміну від «поєдинку до першої крові», перемога в цьому виді двобою зараховувалася тоді, коли один із суперників через отримане поранення був нездатний продовжувати бій.

Незважаючи на те, що Томіслав мав гучну славу забіяки і досвідченого дуелянта, Теофіл Окуневський, який до того взагалі не брав участі в поєдинках, не завагався схрестити з ним зброю. Через кілька хвилин завзятого шерму Окуневський, вже отримав кілька поранень (в щоку, плече і руку). Але Розвадовський не врахував одного сили духу українського шляхтича навіть тричі поранений, той вперто відмовлявся припинити поєдинок і продовжував боротьбу. І нарешті, сила волі українця взяла верх: знайшовши слабе місце в обороні Розвадовського, котрий до того часу добряче втомився, Окуневський завдав блискавичного удару палашем по голові поляка. З розрубаною головою Розвадовський звалився на землю. До пораненого польського шляхтича кинулися секунданти, котрим залишалося лише констатувати неможливість продовження ним двобою. Тому переможцем було визнано Теофіла Окуневського.

Ця перемога відбилася голосною луною серед українського громадянства Галичини. Українці прекрасно розуміли: Т.Окуневський гідно відплатив за зневагу всього українського народу. Особливе захоплення цей поєдинок викликав в української молоді. Коли львівські студенти-українці вирішили за прикладом Т.Окуневського викликати польських політиків-україножерів на поєдинки, то українські партійні діячі приклали всіх зусиль, щоб відрадити їх від таких кроків. «Я думаю, – писав М.Драгоманов М. Павликові у відповідь на це повідомлення, – що з Т.Окуневським треба стерегтись. В усякім разі в дуелі ще нема нічого радикального, бо пани (консерватори) і офіцери частіше б’ються на дуелях, ніж радикали по нашим сторонам, а в Франції всякий політичний жулік б’ється навіть ex professo».

Однією з причин, чому галицький політичний бомонд намагався всіляко затушовувати значення цієї перемоги було те, що з походження Теофіл Окуневський був шляхтичем, що дуже не подобалось багатьом тодішнім українським політикам, котрі вважали шляхетські чесноти «старомодною романтикою». Для багатьох з них значно легше було «мужньо» боротись за народ язиком і шукати компромісу з ворогами, ніж ставати на «суд Божий» зі зброєю в руках.

Наші історики практично не згадують про цю подію (виняток становлять лише розвідки І. Чорновола, В. Мельника у вузькоспеціалізованих виданнях), не увійшла вона до вітчизняних підручників історії України. Чомусь аристократичний стереотип поведінки не може бути прикладом для українських дітей. Замість виховувати лицарів духу з них виховують новітніх шельменків-денщиків. Напевне так склалося тому, що вчинок Т. Окуневського не вкладається у «недоторкану» свідомість «видатних державних мужів». Хоча в наші дні саме ці тушки-скоробагатьки активно скуповують собі шляхетські герби, ордени і пишні родоводи. Але вони просто не здатні збагнути, що лицарські чесноти за гроші купити неможливо. Поєднати ж наших тушок з поняттями мужність і честь – це все одно, що ототожнити буддійського монаха із зіркою сучасної естради.

Звичайно, попса пристосуванства і плазунства зараз набагато популярніша, ніж лицарські традиції. Але віриться, що рано чи пізно подвиг відважного українського парламентаря, який не побоявся піти на смерть в обороні честі свого народу, буде належно вшановано українським суспільством.

 



Comments