Александр Лозиков - Стихи

***

У Державній Раді зрадники сидять.

Краще б вони спали, як в Росії сплять.

Краще б вони в герці сходились щодня -

Лицарі Європи й похлібці Кремля.


Як не запродати неньку москалям,

У Москві порядок, у Києві – бедлам,

Під Москвою можна жити, бо вона

Нахапала мита із земного дна.


Згине мова рідна? Невже ще жива!

Мова дух неволить? Болить голова?

У Москви є досвід, буде все гаразд,

Хоч нема колгоспів, є в Сибіру газ.


Рада оголошує святом хабарі.

Дав обранцю грошів, будеш на горі,

Бо вони ж як діти, зрадники оці -

Світочі освіти, бізнесу отці.


Як порозуміти, серцем як дійти

Чому неньку діти втримують в путі,

Як тут не підтримати вигадку таку,

Що мозок у думців міститься в шлунку


***

Осточортіло під мухою

Жити: горе – не біда.

Краще Путіна послухаємо,

Кажуть, він, як тамада,


На російськім телебаченні

Відкриває свій канал,

Щоб почули та побачили, -

Як він кризу подолав.


Він завзято буде гавкати

На собак, а на котів

Так занявкає, що плакати

Стане той, хто не хотів.

Тож забудьмо про горілку,

Слухаймо натхненний спів,

Бо великою помилкою

Буде день, якщо вказівки

Про народний фронт великий

Ти ще не порозумів.


***

С вами нам не выжить, господа хорошие.

Вы сами себя огорошили,

Когда из грязи да в князи

Вылезши,

Устроили себе праздник.

Не заметив, как «солнцем палимы»

Поэта Некрасова побратимы,

Расползаются по помойкам,

Под ваши лозунги-гимны:

«Да здравствует перестройка!»

Горько, конечно,

Видеть, как из помойки,

Торчат окровавленные конечности

Вашей недолгой вечности.


***

Смешно не то, что я смешон,

Смешно, что я неточен

В стихах, которые сквозь сон

Навеял призрак ночи.


Он был похож на тех, кто вхож

В мое ночное бденье,

Когда меня бросает в дрожь

Прогноз стихотворенья.


Но женщина, что так мила

Была и так лукава,

Скажите, как она могла

Представиться как Слава.


Согревшись на моей груди

И, не предупреждая,

Ушла, оставив бигуди

На столике, у края.


***

В поэтическом марафоне

Участвуют члены лито,

Бабка в пестром хитоне,

Дед в потертом пальто.

Две девицы за сорок,

Бородатый мужик,

И скупой в разговорах,

Местный критик, от горя

Откусивший язык.


***

Всевышнему нижайший мой поклон.

Он умница, он ценит мою дерзость.

Ему изрядно надоела мерзость

Молитв в церквах звучащих испокон.


Есть идолы, вошедшие во власть,

Они святошам хлопают ушами,

Они им всласть, чтоб с трона не упасть,

Всевышними себя провозглашали.


Смешно и грустно жить среди людей,

Которые на мой веселый пасквиль

Кричат, что я отступник и злодей,

Лишенный навсегда господней ласки.


Зачем мне божьи? Я не голубой,

В его мужских заботах не нуждаюсь.

Люблю я женщин, в чем ничуть не каюсь,

И женщины весьма довольны мной.


Я человек, душа моя чиста:

Ни жадности, ни зависти, ни злобы

На тех, кто угрожает мне. Я добрый,

Мне даже жаль распятого Христа,


Не более чем, канувших в века,

Соратников Святого Спартака.


***

Ми не тутешні, ми прийдешні,

З неба щирого шкіру здерши,

Деремо оксамит Землі,

Бо не можемо жити по іншому,

Віддаємо молитви Всевишньому,

А по суті - потвори злі.


Болить серце, та що я зроблю,

Тільки душу свою озлоблю

На сучасність дурну оцю,

Бо не бачу вже обіч себе

До високих навчань потреби,

Ні поетові, ні митцю.


***

Каждый жаждет жить в любви и мире.

Жаль, что удается не всегда

Доказать, что дважды два – четыре,

Что вода и в Африке – вода.


Знаю – человек не совершенен,

От друзей и от своей жены.

Идолами прежних поколений

Лучшие умы заражены.


Человек не может жить без веры.

Было б только кланяться кому.

Женщина уходит, хлопнув дверью,

Явно объявляя мне войну.


Я умом и сердцем верен миру.

Чтоб душа жене была верна,

Загляну к соседушке квартиру

На часок с бутылкою вина…


***

Я нічого в неї не спитав,

Тільки мовчки зиркнув на годинника.

А вона вже тут-як-тут:

Я звикла.

Зроблю, як би ти не побажав.


Одарую я тебе, сяйну

Зіркою у побуті твоєму,

Я дививсь на неї, як на Єву,

Як на недосяжну давнину.


Думаючи, ось вона стоїть

Єва, спокушаючи Адама,

Як не спокуситьсь, коли дама

Янголом квилить з тисячоліть.


Я не Бог, я голий, як Адам,

Я стою під фіговим листочком.

Віддаю й його: — Візьми ось, дочко,

Все що маю, я тобі віддам.


А до богів краще не ходи,

Стільки їх сьогодні розплодилося,

Стільки яблук з’їли — не наїлися,

Стільки душ довели до біди.


Бачив, як зашарілась вона,

Фіговим листом мій страм прикрила,

Як квилила, знявши в небо крила,

Чув, як над Росією бриніла

Лунами біблейська давнина.


***

Вмирають друзі, важчає хода.

Старі, вони бувало обридали

Розмовами, останній вереда

Безсоромно закляк на перевалі.


Здавалося б – оплачені борги.

Ніхто не дзвонив, не кахикав в трубку.

До телефону простягаю руку,

Бажаю подзвонити, та куди?


Я іще вчора східцями збігав,

В книжковий магазин, до лісу кликав

Товариша, і він не ловив гав,

Веселі нісенітниці базікав.


Та грець би з ним, базікай, коли все

На світі обридає, я не проти

Послухати неписане есе

Про значущість останньої роботи.


Есе про примхи побуту, про те

Як діти стариків опереджають

В дорозі на цвинтар, як зневажають

Онуки молодецтво золоте.


Я діткам і онукам не суддя,

В їх побут особливо не ввіходжу.

Так жити, як вони, я вже не можу,

А жалити, як ґедзь, не до пуття.


А друг був ґедзем, він не розумів,

Пристрасть дітей до спадщини, до мита.

Він вчив їх жити, як в юнацтві жив,

Хай мізерно, убого та сердито.


За мито вмерти, тож яка ганьба,

Він сина не зумів порозуміти.

Не міг спокійно бачити, як діти

Сварились обіч батькова кубла.


Не витримало серце вантажу,

Бо сам себе в усьому звинуватив.

А я живу, а я іще живу,

Я бідний, мене нізащо вбивати.


***

Не втямив я, як ти мене знайшла.

Від спогадів душа закам’яніла.

Та що душа, душа того хотіла,

Вона не знала, що вона душа.


Душа палала жагою до тіла,

В своїй закам’янілості смішна,

Вона була не чорна і не біла,

Була вона і свята і грішна.


Я занепав, я наче з неба впав.

Не тямлячи, кохав чи не кохав,

І як мені себе порозуміти,

І що мені робити – рвати квіти,

Навколішки ставати, чи ряхтіти

Слізьми ранкових трав, якби я знав.


***

День погас, обезножен Пегас,

Заболочен надел неудобий.

Вместо праздника в прошлом у нас

Только черные плиты надгробий.


Если света не станет — свети!

Мир ослепнет — лиши себя зренья.

Там где мрак размывает пути,

Торить новые — наше спасенье.


***

От позолоты храма в полусгнивший

Барак приходит и молчит.

Солдат, совсем еще мальчишка

Играет пламенем свечи.


Отец сгоревший от удушья,

Мать оглушенная судьбой.

Стучит обида кровью в уши

Перед последнею бедой.


Еще обрызганные кровью

Горят терновника кусты

Перед Иудиной любовью

Оскал Христовой пустоты.


***

Стать поводом к мучению людей,

Как Иисус, судьбы не знаю злее.

Опять земля притихла, ведь над ней

Висит луна с веревкою на шее.


Вооружив на добрые дела

Солдат, уничтожаем миллионы.

Любовь земная тем она и зла,

Что ей важны небесные поклоны.


***

Мы остановились у предела.

Никому его не миновать.

Гордый дух у старческого тела!

Кто в безумстве этом виноват:

Кто решил, что ничего нет лучше

Этих нагло шамкающих ртов,

Лысых черепов на горной круче

В мерзком блеске медных пятаков.

Перед нами пропасть, проволочки

От обидной смерти не спасут.

А в мозгах еще ютятся строчки

И как черви кровь мою сосут.


***

Молюсь стихами Пушкина и Блока

Родной земле: себя побереги.

Пусть не пьянит тебя моя жестокость,

Когда меня преследуют враги.


Я вынужден держать ответ за веру

В моих детей, которым жизнь дана,

Чтоб следуя высокому примеру

Святые преумножить письмена.


***

Останься прежним, если нету сил

Достичь вершины духа, ты вкусил

От жизни столько горя, что она,

Как в зеркале, в тебе отражена.


***

Оплавленный рассветными лучами,

Снег пожелтел. Веселый костерок,

Со всех сторон зажатый кирпичами,

Берет живую воду в оборот.


Озябшие, мы топчем сапогами

Зеленый лапник, мы в тайге свои.

Одна у нас забота — наши дамы…

Кто им позволил встать не с той ноги!


Все светлое в себе уничижая,

Мужчины, мы не можем осознать,

Что дамы мстят нам, нас не понимая

За наше нежеланье их понять.

Comments