Феня Пустова - Поетичний голос українців Далекого Сходу

У «Літературній Україні» (за 14 січня 2010 року) ця стаття вийшла під назвою “Нерв долі“


У засобах масової інформації він звучить уже майже 40 років, але сьогодні найголосніше, завдяки цілеспрямованим, тита-нічним зусиллям Олександра Лозикова, колишнього шахтаря з Макіївки Донецької області. Після п’ятирічної служби на Тихо-океанському флоті, першої виробничої травми, після повер-нення він покидає Донбас. І пояснює це так: «Якби мене не забрали в 1958 році, якби не вивезли за край світу, можливо я давно загинув би у вугільному забої, як деякі мої друзі. А вдихнувши океанський простір, почувши від земляків про те, як їм жилося - моглося на рідній землі, я зрозумів, що з моєю впертістю та свободолюбством, жити поміж комуністів та сектантів мені буде дуже скрутно». Сподівався шахтар також і на щасливу зустріч із своєю Музою. У 50-60-ті рр. донецькі газети часто писали про п’ятидесятників, представники яких ніби і дітей приносили у жертву своєму богу. Лозиков мав намір на Сахаліні або недалеко від Владивостока, але туди не пустив НКВД, з яким не бажав мати справу. Отже, отаборився в Комсомольському-на-Амурі. Працюючи шофером геологічної експедиції, об’їздив величезну територію, надсилаючи у місцеву пресу свої письмові враження, виступаючи по радіо і телебаченню з читанням україномовних віршів. А вперше надрукував свої твори, інших україномовних авторів у заснованій ним газеті «Солнышко» (2000-2007 рр.). На цей час Лозиков мав і великий досвід редакторської роботи. В 1976 р. став членом Спілки журналістів союзу , а з 1994 р. – член Спілки письменників РФ. На сьогодні колишній шахтар має значні набутки: 30 книжок, з них 8 україномовні. З 2007р. Лозиков видає художньо-публіцистичний журнал «Далекосхідна хвиля», навколо нього об’єдналися чи не всі творчі сили краю, передусім україномовні автори.


Перш, ніж знайомити читачів материкової України з цим ви даням, коротко нагадаємо чому і як опинилися українці на Далекому Сході, Калимі, Сахаліні й Чукотці. Це визначалося політикою самодержців, починаючи від Петра I. Вона, політика, зводилася до прагнення знищити український народ. Петро I залив нашу землю кров’ю, засипав руїнами, закрив всі школи і друкарні, Києво-Могилянську Академію перетворив у духовний заклад, використавши учених Гетьманщини для здійснення своїх реформ у Московії. Цей тиран започаткував виловлю-вання політемігрантів за кордоном. Не впіймав соратника Мазепи, автора першої у світі демократичної Конституції П.Орлика, але в Гамбурзі полонив небожа померлого гетьмана Войноровського і відправив його у Тобольськ. За Катерини II туди ж буде засланий останній запорожець, полтавський писар із роду Глоби. А в XIX ст. там же проживе свої останні роки після заслання у Вімойську поет Павло Грабовський.


Катерина II вдається і до інших засобів нищення українців. Вигравши, завдяки козацтву, війну з Туреччиною, вона висиляє в Краснодарський край тих, хто ще міг організувати нову Січ. А не захоплені російськими кріпосниками землі віддає задарма німцям і переселенцям з Балкан. Самодержці прагнуть глибше заволодіти територію за Уралом. У другій половині XIX ст.. відбувається організоване переселення українських селян на Далекий Схід з наданням їм землі, інколи фінансово забез-печуючи переїзд. Утворюється , так званий, Зелений Клин. А в 1913 р. Столипін депортує українців у засушливе Поволжя.


Радянський режим почав більше дбати про промислово-економічний розвиток Півночі і Далекого Сходу. Цьому завданню прислужилися і розкуркулені, і числені жертви суто політичних кампаній. Донецькі історики-дослідники партійних архівів України, Москви та Ленінграда, в їх числі Зоя Лихолобова, доводять: якщо загалом по Союзу «великий терор» припадає на 1937-1938 рр., то в Україні, зокрема в Донбасі, він розпочався в 20-х роках і, можна сказати, продовжувався до середини 80-х років. В радянський час переселення відбувалося і під час агітаційно-пропагандських авралів: на початку 30-х років XX молодь закликали їхати на Далекий Східна будівництво «социалистических городов» і прокладання залізниць, пізніше на БАМ, на цілину.

Відомий і наказ Сталіна 1944 р. Хрущову й Жукову виселити всіх українців, які залишалися на окупованій території. Дехто сьогодні заперечує цей факт. Але пригадаймо записи О.Довженка в щоденнику 1942 р. в час його перебування на Харківщині й Воронежчині. Патріот глибоко страждав, споглядаючи страшну картину у травні під Валуйками: «Понад два мільйони нещасних синів України блукають у прифронтовій смузі, щоб перейти до нас. А ми замість того, аби зробити усе, щоб вони хутчіш перейшли і кинути їх у бій … вже об’явили їх усіх державними злочинцями і гонимо їх у табори. А тим, хто залишився на Україні, упевнений Довженко, випадає жахлива доля: «Каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народу в лати німців і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями».Довженко передає настрій і думки політ управлінців: «…не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться». А один «дядько» вголос уточнив : «Прийдеться після війни розстріляти мільйон українців ». Вихованці вождя дещо не вгадали, він зазіхав на весь народ. Але ж, напевне, товарняків забракло та й треба було ще воювати з УПА, віддавши частину Галичини Польщі. Придністров’є, заселене українцями, приєднали до Молдови ще після «золотого вересня» 1939 р. Але, попри всі засоби знищення і денаціоналізації, найсвідоміші і найсміливіші українці вставали на з людожерним режимом. Правда, правозахисників 50-60- х рр., як і воїнів УПА, висилали не на обжитий Далекий Схід, а на Північ, за полярне коло, на Колиму.

В перелік засобів, які передбачали денаціоналізацію представників титульної нації, можна вписати й такі: «Новобранці служили далеко за межами рідного краю, випускники воєнних і всіх інших ВНЗ і технікумів отримували призначення далеко від дому, і, звичайно, поверталися не всі. Були, ясна річ, і романтики: геологи, метеорологи, немало й тих, кого за родинних обставин змушували переселятися на Далекий Схід чи Камчатку. З поміж них виділялися патріоти, такі як видавець «Далекосхідної хвилі» - Лозиков. В ньому не вмирала душа українця. Навпаки, виливаючи свої настрої в українські вірші, він із 60-х рр. розшукує ліричні сліди тих, хто потрапив на Зелений Клин у 30-ті рр. і пізніше, максимально дбаючи про те, щоб співбесідники не вбачали в ньому стукача. А сам перебував під постійним наглядом головного НКВД-ста – Хабаровська.


У 2005 р. Лозиков започаткував грубезний за форматом і товщиною (302 ст.) журнал «Экумена» з україномовною рубрикою. І тоді відбулася дуже важлива головного редактора з Вадимом Оліфіренком, кандидатом педнаук, членом НСПУ, лауреатом премії ім. В.Сосюри, дослідником західної і східної діаспори. В.Оліфіренко засобами електронної пошти уже давно розшукував в РФ українських письменників у місцях контактного проживання українців. Так він знайшов у Хабаровську Лозикова.До цього він уже видав «Посібник-хрестоматію» з літератури рідного краю, для шкіл Донеччини, вписавши в цю книжку Біляїва, Андієвську, Гайворонського. Оліфіренко розробив методику укладання підручників з української літератури для шкіл Росії. В 1998 р. разом з Краснодарським професором В. Чумаченком видав навчальний посібник-хрестоматію для учнів 5-7 класів Кубані. У 2005 р. подружжя Оліфіренків, здійснивши подорож на північну Слобожанщину, в минулому заселену українцями, а в радянський час розподілену між Курською, Білгородською і Воронізькою областями, з великим колективом учених України й Росії створює посібник-хрестоматію «Слобожанская волна» за участю товариства «Україна-світ». А цей край дав українській культурі немало видатних письменників, фольклористів, учених, дехто з них зазнав репресій від царату (М.Костомаров), дехто в радянський час: автор історичної драми «Павло Полуботок», К.Буревій і багатогранно талановитий Є.Плужник. Із Слобожанщиною пов’язана доля церковного діяча і письменника І.Горленка, Г.Сковороди, класика японської літератури В.Єрошенка та інших українських і російських майстрів слова.


В. Оліфіренко познайомившись з Лозиковим, збагачує україномовний розділ «Экумены» своїми народознавчими розвідками, творами і статтями материкових авторів. На цій основі формується концепція видання «Далекосхідної хвилі». Головний редактор забезпечує кожен номер журналу власними матеріалами і нинішніх своїх земляків і знахідками попередніх століть, а Оліфіренко теж надає свої нариси, а також вірші, літературознавчі і публіцистичні статті, які нещодавно опубліковані в Україні. В редколегію входить також Генеральний консул України у Владивостоку Олександр Данильченко, його місія не звелася до вітального слова, зверненого до української громади Далекого Сходу, у зв’язку з виходом першого в регіоні україномовного журналу. Він є автором надрукованої у ньому публіцистики на важливі теми: до 16-річчя незалежності України, про голодомор 1932-1933 рр., про «Формування постійного населення півдня України» з XVIII до середини XIX ст.


Що можна вважати найцікавішим у доступних для автора цього повідомлення номерах «Далекосхідної хвилі».


Чи не найбільшою заслугою Лозикова є знайдені ним дуже цінні ліричні «документи» українців, які художньо освоювали радянську дійсність 30-60-х рр. З деякими з них, вважаю, варто ознайомити і читачів «Л.У.». Лозиков зустрів одного із комсомольців-добровольців – Петра Горювого який на початку 30-х рр. приїхав на будівництво Комсомольська, швидко осягнув, що влада ніскілечки не дбає про цих ентузіастів: вони гинули від голоду, від страшних морозів і злив. А тіла загиблих клали штабелями на промезлій землі. Найцікавіше в розповіді Горьового – зустріч 1934 р. з О.Довженком. Режисер захотів побачити , як будуються нові міста, прокладаються траси у тайзі і почув не від парт керівників, а від комсомольця правду. Горьовий склав про Довженка вірш російською мовою і через два роки хотів його надрукувати. Редактор газети заявив, що Довженко не належить до державних діячів чи видатних людей і покреслив текст поезії. Наляканий такою оцінкою, автор порвав папір і викинув у річку. Через декілька днів до нього прийшли «веселі хлопці» з НКВД і попросили почитати вірші. Горьовий прикинувся безграмотним. А при обшуку у нього не знайшли ні ручки, ні чорнила, ні олівця. Частину вірша поет запам’ятав, з неї можна зрозуміти, в чому була його провина.

Довженко постає живим монументом:


Он был изломом молнии, взрывались

И гасли искорки в его глазах.


На кладбище, на братские могилы

Он торопил, движением руки

Он солнце останавливал…

На скорбные могилы без фамилий

Он не смотрел, он взглядом прожигал

Пласты земли, всем тем, кто был в могилах

Дарил цветы и руки пожимал.


Стоял он, возвышаясь над Россией,

На какой, не ведая земле.


Петро Горьовий на рівні півсвідомості осягнув геніальність режисера, але тодішня була його ворогом.

О.Лозиков знайшов поетичний слід ще одного комсо-мольця – Андрія Горбаня. В лютому 1933 р. його врятували від голодної смерті в сім’ї, яка поселилися в Хабаровському краї в XIX ст. Своїм благодійникам він читав по пам’яті вірші Франка, яких слухачі не розуміли. А в день свого 19-ліття Андрій не попередивши господарів, пішов у світ (можливо знайшов притулок у таборі мисливців), залишивши у Полякових декілька віршів, написаних олівцем. Це жахливі створення талановитого гумориста і памфлетиста:


Наче в жмурки граєм, живемо,

Що вві сні побачимо – їмо.

Наша влада добре діло знає –

Кожному по дулі присилає.


Ледь тягну до весни, мамо,

Став вві сні я їсти мало.

Як забув цибулю й сало,

Від цинги зубів не стало

В іншому вірші називається головний адресат:


Голодом дійшли до божевілля.


Не дай нам, боже, трупом спокуситися.


Ти мачухою стала нам, Росія,

Велика нене, до людей несита.

Жнеш молодь ти, як недозріле жито,

Тобі байдуже, скільки нас лягло

Під твої ланцюги, тебе хвилює мито

За нашу кров…


Горбань віщує державі:


«На милицях далеко ти не дійдеш,

Трупарні до прибутку не ведуть».

Надзвичайно цінними знахідками Лозикова є і вірші династії українських поетів на прізвище Цимбалюк. Два рідні по-батькові брати в різний час і з різних причин опинилися в тайгових пущах. Молодший – Євген своїм «довгим язиком» заробив 10 років суворого режиму і 5 років заслання. В його віршах і біографія родини, і ставлення до влади, і страшні умови праці:


Які ми кулаки були, ми злидні…


Сміявся батько: йдемо до свободи…


Співаймо пісень про рідну владу,

Складаємо про Сталіна вірші.

Вмираємо, як пси під листопадом,

Ще й сміємося од душі.


Річки білі від морозу.

Заповзає в очі сніг.

Замерзають навіть сльози,

Льодом падають до ніг.


Євген Цимбалюк не був страхопудом, декламував свої вірші товаришам. За це його сварив начальник, українець Тарабащук, і дещо зберіг. У 60-ті рр.. і пізніше Лозиков часто зустрічався з Євгеном та іншими поетами-критиками радянської влади, за що його викликав на «профілактичну розмову» майор КДБ Пирож-няк. Останній і сам слухав викривальні витвори невиправних дисидентів, але до організаційних засобів ніби не вдавався. Навіть Лозиков насмілився читати чекісту вірш, який починався словами «Гримаса века коммунизм, проэкт заоблачного рая».


У Тараса Цимбалюк – добровольця – теж домінуэ мінор:


Лягає небо на смереки

Чи комсомольці ми, чи зеки?

Впадаймо в розпач.


Колись я думав:мої руки – крила,

Що здіймуть бажанні до зірок.

Замліли руки – виросла могила,

Ще не для мене… Мій не вийшов рок.


Про що шепочуться ліси,

Коли по стегнах б’ють сокири,

Коли від вибухів могили

Ревуть на різні голоси.


Вірші Тараса принесла Лозикову онука Наталка. Вона не бачила діда, але вивчила його рідну мову і запам’ятала.


Мій друг співає «Заповіт», -

А ми принишкли наче мишки,

Йому підспівуючи нишком,

Шлем Україні свій привіт.


Той твір, в якому він заповідав зберегти «гідність роду». Наталка відповіла йому теж поетичним словом:


Ти щасливий, діду, залізниця

На твоїх журкоче кісточках.

Згодна я до діла прихилитися,

Було б що понести на плечах.


Не знайшла Наталка (книгар і вчителька) ні щастя особистого, ні справжнього діла й емігрувала в Америку.


О.Лозиков нашкіцував багато цікавих особистостей, отри-муючи твори і невідомих авторів. Один із них найімовірніше із репресованих. Про це свідчить катрен:


Суддя нічого не питав,

Суддя дрімав над папірцями,

Що були зроблені митцями -

Майстрами катувальних справ.


А киянина Валерія Сергеєва слід би знати земляком. Закін-чивши КДУ інженером-геологом, він працював у Сибіру, а з 1978 р. на Камчатці, сприяючи її економічному розвитку. Там розкри-вався його поетичний талант, цьому сприяла активна громад-ська діяльність у клубі Української культури І.Франка. Він рано пішов за обрій (2002 р.), але залишив землякам збірку віршів «Географія друзів», деякі з них поклав на музику. В пісні «Наш дім» (мається на увазі «Клуб української культури») Сергеєв зокрема закликав: «Всі приходьте в цей дім, земляки, як до рідної хати, // Щире слово і пісня завжди тут чекають на вас».


На далекій відстані від Батьківщини, він жив її інтересами:


«Вже є і воля, і держава,

і синьо-жовтий в небі стяг;»

А буде згода - й лихо згине,

І ще здивуєм білий світ.

Дніпро реве і Слово лине

І виконаєм «Заповіт».


Хочеться розповісти ще про дуже цікаву зустріч Лозикова з прикордонниками. До них його запросили після публікації в «Далекосхідній хвилі» невеличкого памфлета «Мій зведений брат Москаль» О.Зав’язкіна, за ідейним духом близького до «Ментальність орди» Є.Гуцала. Реакція на публікацію прикор-донників приголомшила Лозикова. Командир застави Ратай зробив перекличку рядового та командного складу, додаючи до кожного прізвища «москаль». А всі прізвища були на –енко. Більше того. Полковник застави виявився Тарасом Григоро-вичем Шевченком, спілкувався іх журналістом українською мовою, читав йому поезії Шевченка, Лесі Українки, Франка, Тичини і Ліни Костенко. Остання закликала: «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста». Ці слова звучали як докір і Зав’зкіну і редактору за публікацію памфлета. А далі, як розповідає Лозиков, він і полковник Шевченко читали прикор-донникам Кобзаря: «Читали доки горло не перетинали сльози. А «москалі» стояли по команді «струнко», хоча такої команди не було».

Цей епізод засвідчує, що ці українці (передусім полковник Шевченко) бажали, щоб про них, ще живих пам’ятали хоча б видавці українського журналу.


Надзвичайно важливим змістовим компонентом журналу э дослідження кандидату історичних наук В’ячеслава Чорно-маза, присвячені розвитку українського національного руху на Далекому Сході. В редакційній колегії він є заступником головного редактора, хоча перебуває від Лозикова на відстані 700 км. У четвертому номері за 2008 р. Чорномаз вмістив статтю до 100-річчя організованого українського громадського життя, що розпочалося створенням студентської Української Громади у Владивостоцькому інституті орієнталістики. Вона була мало чисельна, свою присутність у місті виявлялася у влаштуванні українських театральних вистав з участю аматорів, переважно не студентів. У 1908 р. ентузіасти поставили «Сто тисяч» і «Бондарівну» Карпенко-Карого, а в березні 1909 р. провели шевченківське свято. Проте в усій імперії зберігали чинність і Валуєвський циркуляр, і Ємський указ царя, тому наказом міністра освіти Громада була заборонена. Далі вона існувала напівлегально, як гурток. Чорномаз відзначає, що колишні члени студентської Громади (знавці китайської та японської мов), роз’їхавшись по Далекому Сходу стали «надалі видатними діячами українського руху». Це К.Андрущенко, П.Гладкий, Ф.Даниленко, П.Віккен.


Матеріал про будителя українського національного руху на початку 1917 р. Дмитра Боровика теж належить Чорномазу. Уроженець Херсонщини, цей патріот рано став активним вболівальником за долю народу. Ще студентом Одеського університету, який мав закінчити в 1906 р., він бере участь у діяльності українських есерів, за що відсидів рік в одиночній камері Одеської в’язниці і відбув 5 років заслання Туруханському краї. Після заслання, по закінченні Ризького університету Боровик у 1916 р. отримав призначення до Владивостоцької обсерваторії. З перших днів лютневої революції він стає одним з організаторів Української Громади. Після її розвалу на початку 1918 р. Боровик – голова «Просвіти», засновник і голова клубу «Українська хата». Він брав участь у роботі всіх чотирьох Українських Далекосхідних з’їздів у 1917-1918 рр. На третьому з’їзді було прийнято звернення до уряду УНР з проханням – домогтися від Росії, щоб Зелений Клин став частиною України, оскільки 80 % населення становили українці. Боровик заснував газету «Українець на Зеленому Клині» (з квітня 1917 р.). У своїх статтях він пояснював населенню особливості політичної доби, закликав до єдності, вимагав служби в церкві українською мовою, «гостро більшовиків за їхні спроби гальмувати» український рух. Віддаючи на газету й на інші громадські справи свої малі кошти (вчителював), з підірваним засланням і злиднями здоров’я, Боровик у листопаді 1920 р. закінчив свій життєвий шлях. Йому виповнилося лише 43 роки.


В. Чорномаз дослідив життя української колонії, яка з’явилася у Маньчжурії (в Харбіні) в кінці XIX на початку XX ст.. у зв’язку з будівництвом Східно-китайської залізниці. Визначним явищем на цій території була діяльність Союзу української молоді в 30-ті роки XX ст. Союз видавав неперіодичний журнал «Молодий українець» на свої мізерні кошти. У 1936 р. СУМ реорганізовано у воєнізовану молодіжну організацію – «Українська Далекосхідна Січ» У статуті була записана мета: «відновлення Самостійної Соборної Української держави зі столицею в Києві та створення Української автономної державної одиниці на території Далекого Сходу … що заселена більшістю українців». В 1945 р., коли сюди прийшли радянські війська, активісти українського руху були розстріляні.


Нелегкою була й доля останнього голови Січі – Олександра Дзигаря. Народився він в 1916 р. в Харбіні, оволодів мовою батьків, китайською, японською та англійською. Працюючи активно у СУМі, а потім у Січі, Дзигар водночас блискуче опанував мистецтво скрипаля, на двох міжнародних концертах виходив переможцем, виступав з концертами в Японії, Китаї, Маньчжурії, возвеличуючи український народ. У 1946 р. патріот як союзник «міжнародної буржуазії» був засланий на Колиму, де працював і в концертних бригадах, і до 1953 р. на лісоповалі. З 1976 р. пенсіонер Дзигар жив у Москві, знайшов своїх родичів у Бразилії й Америці, відвідав батьківщину своїх батьків на Вінниччині, і помітив, що земляки байдужі «до справ націо-нально-державного відродження України». Кіногрупа з Луцька зняла фільм про Дзигаря, який у 1997 р. був відзначений першою премією на Всеукраїнському фестивалі некомерційних фільмів. Але чи бачили його телеглядачі та ще з роз’яснювальною рекла-мою? А Дзигар і в похилому віці бере активну участь у культур-ницьких заходах посольства та українських організацій у Москві. Чи не заслужив цей патріот якоїсь відзнаки української влади?

В.Чорномаза хвилює проблема: чи має Зелений Клин перспективу? Дослідник визначає: хоча впродовж 20-80 років XIX ст. радянський режим знищував українців краю, постійно продовжувалось їх поповнення з України. Після проголошення незалежності цей процес природно припинився, посилилась асиміляція, оскільки немає національної школи, преси, церкви, професійних вогнищ культури, контактів з науковими і громад-ськими центрами в Україні. Для молоді відзначає Чорномаз, Україна чужа й тому, що Далекий Схід не пов'язаний з нею ні по радіо, ні по телебаченню, а російські ЗМІ дають спотворене уявлення. Наприклад, один із дописувачів «Далекосхідної хвилі» твердить, що Ющенко закрив усі російські школи. А що насправді? Скажімо, у Донецьку, із 176 шкіл було лише п’ять українських; одну з них у 2004 р. закрили. Батьки зверталися до Кучми, Януковича-прем’єра , до Литвина – голови ВР, нічого не добилися. Можна навести факти, коли україномовні класи переводяться на російську мову викладання, бо так хочуть директори шкіл та й деякі місцеві чиновники. Під загрозою закриття маленька початкова школа.

На Далекому Сході,повідомляє Чорномаз, у навчальних закладах вивчають історію, культуру, мову багатьох народів Європи й Азії, проте нічого українського в них немає, хоча з погляду на ту роль, яку виконали українці в цьому краї, мало б бути українознавство. Але ні Росія, ні Україна про це не дбають.

«Далекосхідна хвиля» спроможна існувати і мати багато-гранний зміст, подавати правдиву інформацію про Україну, завдяки й зусиллям Оліфіренка. Він надсилає опубліковані в Україні численні художні, літературно-критичні, публіцистичні матеріали, свої народознавчі розвідки й нариси про матери-кових авторів. Якість змісту цієї частки журналу висока. Це можна засвідчити хоча б коротким переліком прізвищ: Дзюба, Талалай, Жеребецький, Симоненко, Світличний, Стус, Павличко.


У 2007 р. Лозиков у Хабаровську видав збірник «Донецька хвиля на Амурі». Дві третини змісту належить авторам, що походять або живуть у Донбасі. Все надіслав Оліфіренко. Це видання, як і журнал, розраховані на далекосхідного читача, а тиражі їх – 500 примірників.

Наше повідомлення добігає кінця, але воно має закінчитися риторичними питаннями. Нагадаю: риторичні, тобто такі, що містять в собі позитивну відповідь.

1. Чи не слід би було НСПУ прийняти Лозикова у свій колектив, видати в Україні збірочку його кращих поезій і перекладів з нанайської, видати антологію віршів, зібраних Лозиковим від українців багатьох поколінь?

2. Чи не слід «Просвіті» видати окремою книжкою дослідження Чорномаза і складену ним «Енциклопедію української діаспори».

З цим багатством можна було б вийти на ВАК з клопотанням про надання вченому звання доктора історичних наук, без захисту.

Ще одне питання, яке не знаю, кому адресувати. Нехай вирішить НСПУ. Якого заохочення і відзнаки заслуговує Оліфіренко, який, розшукавши вогник українського культурного життя, підсилив його «пальним» із України? Цей, невтомний дослідник культури діаспори, вже опанував і письменство Жовтого Клину (Нижнє Поволжя), розробив план створення посібника-хрестоматії для шкіл цього регіону, водночас корисного і для школярів України, передусім тим, що в 1942-1943 рр. в Уфі працював з користю для Башкирії Тичина, Рильський, Сосюра, Кочерга й інші письменники. І загалом діаспора РФ хоче мати підтримку з України і від влади, і від НСПУ, і від «Просвіти» й від різних інституцій, як наприклад, «Інститут пам’яті», що його очолює І.Р.Юхновський.

Comments