Щодо матеріалів до 65-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні


З наближенням дати відзначення 65-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні в українських та зарубіжних ЗМІ збільшується кількість публікацій, в яких відображається подвиг та жертовність українського народу в роки війни, аналізуються історичні події 1941-1945 років, а також їхній вплив на сучасне українське суспільство.

У цьому зв’язку надсилаємо для можливого використання в інформаційно-роз’яснювальній роботі статті, вміщені у березні ц.р. виданнями «Российская газета» та «Обозреватель», а також інформаційним агентством «УКРІНФОРМ».

В.о. Директора ДІП

О.Самарський

Две памяти о войне

Степан Бандера глазами российских и украинских исследователей


дискуссия

Елена Новоселова, Киев - Москва


Недавно Европарламент принял резолюцию, в которой выразил сожаление по поводу присвоения звания "герой Украины" Степану Бандере, который, по мнению депутатов, "сотрудничал с нацистским режимом".

Если среди военных героев страны такие персонажи, будет ли народ Украины праздновать 65-лений юбилей Победы? Об этом мы беседуем с новым заместителем директора по науке Института истории Украины НАН Украины Геннадием Боряком. Он много лет руководил архивной службой Украины, известен как откровенный западник. В кругах архивистов у Боряка репутация профессионала высочайшего уровня, привыкшего судить историю только на основании документов.

Сколько жителей Украины погибло во время войны? Что скрывают украинские архивы? На эти вопросы "РГ" отвечает известный украинский историк.

Российская газета : Среди историков СНГ идет дискуссия на тему, в какой войне их страны участвовали: во Второй мировой или в Великой Отечественной. На летней школе молодых историков в Ереване аспиранты из Молдавии и Узбекистана вполне серьезно доказывали, что их страны не участвовали в ВОВ. Это отголоски современной политики? В чем, с вашей точки зрения, суть такого отмежевания?

Геннадий Боряк : В "Энциклопедии истории Украины", которую ныне публикует наш институт, употребляется термин "Великая Отечественная война Советского Союза", которая расценивается как составная часть Второй мировой войны. Очевидно, те историки, которые не признают Великую Отечественную войну, считают, что была только одна война - Вторая мировая, и, соответственно, их страны в Великой Отечественной участие не принимали. Для Украины Вторая мировая война началась 17 сентября 1939 года.

РГ : Но вы же понимаете, что дело не в терминологии... Есть стремление вычеркнуть Советский Союз с его победами и поражениями из своей истории... Это научно?

Боряк : Это их право. Я очень надеюсь на то, что в нашей стране никогда более не будет "единственно правильной" и монолитной позиции в отношении оценки того или иного исторического события. Когда к нам в институт обращаются органы власти или граждане с просьбой дать экспертную оценку, высказать "официальную" позицию исторической науки, мы отвечаем, что таковой не существует, и представляем авторскую точку зрения того или иного специалиста. В Украине имеются совершенно полярные представления и о войне тоже. Это говорит о расколе общества. Но консолидировать общество принудительно путем введения единой государственной или академической точки зрения - это нонсенс.

РГ : Нюансы состояния исторической памяти на Украине таковы, что возникает вопрос: 9 мая для вас по-прежнему праздник? С вашей точки зрения, какой процент народа будет отмечать 65-летие Победы в Великой Отечественной войне?

Боряк : В прошлом году я отдыхал в Прикарпатье, проехал по Западной Украине. Памятники советским воинам и бойцам УПА мирно сосуществуют. Они одинаково ухожены, обсажены цветами. Народ мудрее своих правителей и уже давно примирил две Памяти. 9 Мая, безусловно, будут праздновать. У меня отец прошел всю войну, принимал участие во множестве хрестоматийных операций и закончил воевать в Японии. Отец, будучи солдатом Красной Армии, защищал свою родину. Ею был Советский Союз. Парадокс в том, что эта родина уничтожила его отца - моего деда, который был репрессирован в 1933 году за антисоветскую деятельность: распространение "слухов" о голодоморе на Черниговщине. Он получил 10 лет лагерей и бесследно пропал вместе с моей бабушкой. Отцу тогда было 12 лет, его вырастили и воспитали чужие люди. С этой тайной он прожил всю жизнь, ни разу словом не обмолвившись о ней, я нашел документы в архиве в Чернигове уже после его смерти. Так вот, отец был убежден в том, что он защищает родину, отечество, для него это была Отечественная война, и это была его правда. Таких, как мой отец, были миллионы. А с другой стороны, были бойцы Украинской повстанческой армии, которые с оружием в руках боролись с оккупантами-большевиками и защищали свою родину. И у них тоже есть право на правду о том, как на их землю пришли чужие люди, устроили чудовищную резню и репрессии. После 1932/33 года, после "золотого сентября" 1939-го они хорошо знали, что несет большевистский режим, поэтому и боролись с этим режимом за то независимое государство, которое мы наконец обрели только в 1991-м. И с нацистской оккупацией тоже боролись после того, как поняли, что нацизм так же, как и сталинизм, ничего хорошего им не принесет.

РГ : По последним данным, во время войны погибло около шести миллионов граждан Украины. Есть ли на Украине общедоступный мартиролог?

Боряк: К сожалению, нет. Такого мощного ресурса, как электронная база данных о погибших и пропавших без вести, созданная "Мемориалом" в России, у нас нет. Вам удалось проделать колоссальную работу, которая для меня всегда была предметом белой зависти, и научной в том числе, поскольку я профессионально занимаюсь информационными ресурсами. В Подольске, в Центральном архиве Министерства обороны РФ, была проделана беспрецедентная работа. В Украине этой работе не было придано столько внимания. В результате - электронные мартирологи жертв Второй мировой войны только в процессе создания. На сегодня нам удалось на более или менее достойном уровне отдать дань уважения и памяти только жертвам репрессий и голодоморов. По сути, заброшен и проект "Книга Памяти", который начался в конце 80-х годов. Пропала координация, возникли проблемы с финансированием, редколлегию "Книги" перебрасывали из одного ведомства в другое. Из всех мартирологов все это не пошло на пользу этому изданию. Ведь нет полных списков погибших не только в электронном виде, но и в книжном формате. Последние цифры по погибшим будут опубликованы в ближайшем будущем в фундаментальном издании "Вторая мировая война и Украина - взгляд из ХХI века".

РГ : Чем-то этот взгляд принципиально отличается от того, какой видят войну российские ученые?

Боряк: Например, попыткой погрузиться в эпоху и оценить события не с позиции интересов государства и военачальников, а с точки зрения людей. Назову несколько сюжетов. Один из них - это оккупация: напомню, вся территория Украины была оккупирована, причем существовало несколько оккупационных зон, у них были принципиальные различия в организации власти, в порядках. Из принципиально нового - попытка очень спокойно и объективно оценить "Волынскую резню" 1943-го - реальную трагедию, которая разыгрывалась на украинских землях, когда два народа, доселе благополучно проживавшие бок о бок, были натравлены друг на друга. "Волынская резня" - это совместная операция Берлина и Кремля, которые в данном случае преследовали одну цель: уничтожить украинское национальное движение. Право российских историков и государства оценивать борьбу УПА как антисоветскую. Но проблема в том, что эта оценка переводится российскими СМИ в антироссийскую плоскость.

РГ: Позволю себе возразить: сотрудничество с фашистами, будь оно на государственном уровне или частное, осуждено не только российскими историками, но и Нюрнбергским трибуналом...

Боряк: Простите, но точно так же с Гитлером ситуативно сотрудничал и генерал Власов. С другой стороны, не будем забывать и о том, что в 30-х годах не где-нибудь, а на территории Советского Союза будущие офицеры вермахта проходили обучение, и, собственно, до 22 июня 1941-го в Германию из СССР шли эшелоны с сырьем и продовольствием, металлом и оборудованием для Гитлера. Это что, не сотрудничество?

РГ: Но памятников в России, как Бандере на Украине, Власову никто не ставит...

Боряк: Значит, историческая память россиян не считает его борьбу со сталинским режимом освободительной. В конце концов "на войне как на войне": есть цель, есть враг, есть свои и чужие. А как тогда можно оценить бесчеловечные провокации энкавэдистов, которые переодевались в форму УПА и вырезали целые села для того, чтобы возбудить у населения соответствующее отношение к национальному движению. Это тоже война. И подвиг всех тех, кто сражался за свою правду, за свою землю, ни в коей мере не умаляется нашими оценками. И героизм солдат Красной Армии не умаляется, потому что у них был приказ, и они его самоотверженно выполняли, защищая свою родину. Точно так же подвиг бойцов УПА в борьбе за свою землю, за независимость своей родины тоже не умаляется. И от этого трагедия, которую пережил мой народ во время войны, становится еще глубже. Ее нужно понять, а не привязывать Бандеру к Гитлеру, не вспоминать о каких-то мифических орденах, которые Шухевич якобы получил от Гитлера.

РГ : То есть, как архивист, вы хотите сказать, что нет документа, подтверждающего, что главнокомандующий Украинской повстанческой армии Роман Шухевич был награжден орденом Железного креста вермахта?

Боряк: Мне неизвестны достоверные документы, подтверждающие этот факт.

РГ: Насколько доступны архивы Украины по такой острой тематике?

Боряк: Украинские архивы открыты практически полностью. В 2008 году объем материалов, остающихся на секретном хранении в государственных архивах, составлял меньше половины процента от общего массива документов. На сегодняшний день по уровню открытости архивов Украина занимает одно из первых мест в Европе. Под грифом "Cекретно" хранятся преимущественно только те документы, которые составляют государственную тайну. Еще одна группа - документы спецслужб, которые хранятся в Государственном архиве службы безопасности Украины: не рассекречены по физическим причинам - не успели. Но эта работа идет полным ходом. Парадокс состоит в том, что архив службы безопасности является самым открытым на сегодняшний день. А самым закрытым архивом является аналогичная структура - хранилище Министерства внутренних дел. Именно там хранятся дела раскулаченных.

Опубликовано в РГ (Федеральный выпуск) N5142 от 26 марта 2010 г.

Бандера и Нюрнберг 060310

В прямом эфире Игорь Розов, крайне негативно относящийся ко всему, связанному с именем Бандеры и тематикой УПА, произнес примерно следующее: "Надо было взять с собой несколько томов материалов Нюрнбергского процесса и зачитывать из них фрагменты".

В дискуссиях нередко можно услышать мнение: "УПА осуждена нюрнбергским трибуналом", а попытки ее героизации, дескать, являются "попыткой пересмотра итогов Второй Мировой". В ответ можно услышать, что "в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается".

На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.

В материалах нюрнбергского процесса упоминания о Бандере имеются. В частности, это документ 014-USSR - секретный циркуляр по айнзацгруппе С-5, датированный 25 ноября 1941 года. В нем констатировалось как достоверно установленный факт, что "движение Бандеры" (ОУН(б)) готовит антинемецкое восстание на оккупированных территориях с целью создания независимого украинского государства. В связи с этим айнзацгруппе предписывалось всех выявленных бандеровцев после тщательного допроса расстреливать, а протоколы допросов немедленно отправлять начальству.

Это доказательство, представленное трибуналу советскими прокурорами, свидетельствует, что бандеровцы были жертвами еще одного преступления нацистов: внесудебных расправ по признаку принадлежности к политической организации.

Ноябрь 1941 года - тяжелейший период войны. После разгрома советских войск под Вязьмой немцы продолжают наступление на Москву, советское правительство эвакуируется в Куйбышев. В это время бойцы батальонов "Нахтигаль" и "Роланд", узнавшие об аресте Бандеры и его соратников, отказываются выполнять приказы немецкого командования, а Главное управление имперской безопасности начинает смертельную борьбу против бандеровцев, которые несомненно готовят антинемецкое восстание.

Еще один документ - отчет СД о событиях в Украине, датированный 23 октября 1942 года. Немцы стоят на подступах к Сталинграду, нацистские флаги развеваются над обоими вершинами Эльбруса, а в Главное управление имперской безопасности поступает секретный доклад: "Организация Бандеры заняла явно враждебную позицию по отношению к Германии и предпринимает все меры, вплоть до вооруженной борьбы, к восстановлению независимости Украины".

Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами - это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса.

Да, несомненно, перед войной украинские националисты имели контакты с Германией, в частности - с военной разведкой (Абвером). Несомненно, немцы планировали использовать ОУН в своих интересах. Точно так же бандеровцы собирались использовать немцев в своих - несколько других - целях и добились в этом больших успехов. Сотрудничество с немцами прекратилось сразу после провозглашения Акта восстановления украинского государства 30 июня 1941 во Львове: уже в июле "агент Серый" (так значился Бандера в документах Абвера) оказался под домашним арестом, а затем - в лагере Заксенхаузен. Между Рейхом и воссозданным украинским государством фактически началась война, о которой и свидетельствуют документы Нюрнбергского процесса.

Нелишне отметить, что решением Нюрнбергского трибунала Абвер, в отличие от СД, не был признан преступной организацией, а Вильгельм Канарис, который лично вел переговоры с лидерами украинских националистов, за организацию покушения на Гитлера был повешен 9 апреля 1945 года - за месяц до Дня Победы.

Найбільша каральна акція фашистів у Другій світовій війні була проведена в Корюківці на Чернігівщині


ЧЕРНІГІВ, 4 березня. /Наталія Потапчук - УКРІНФОРМ/. Найбільша каральна акція гітлерівців у Другій світовій війні була проведена в Корюківці на Чернігівщині. Таку оцінку трагедії 1-3 березня 1943 року, коли фашистами було вбито 1700 чоловік, дав представник Українського інституту національної пам'яті у Чернігівській області Сергій Бутко, повідомляє кореспондент УКРІНФОРМу з посиланням на управління внутрішньої політики ОДА.

На підтвердження свого переконання, історик навів такі дані: в білоруській Хатині гітлерівці знищили 149 осіб, в чеському селищі Лідице - 320, у французькому Орадур-сюрлані - 642 людини. Про це всі знають у Європі та на пострадянському просторі, а про трагедію в Корюківці - майже ніхто навіть за межами області, наголосив С. Бутко.

Про знищення нацистами мирних жителів Корюківки йшлося за "круглим столом" в ефірі обласного радіо "Сівер-центр". Як розповів історик і журналіст Сергій Павленко, безпосередньою причиною знищення Корюківки разом із жителями став розгром партизанами з'єднання О. Федорова німецького гарнізону, що дислокувався у цьому містечку. Метою тієї операції, що відбулася 27 лютого 1943 року, було звільнення з корюківської в'язниці заручників - членів родин партизанів і підпільників.

Партизанська акція дуже розлютила фашистів. І тоді, за наказом гітлерівського генерала Адольфа Гойзінера, в Корюківку прибув есесівський каральний загін чисельністю від 300 до 500 осіб. Фашисти оточили населений пункт і стали зганяти людей до церкви, театру, ресторану, інших великих приміщень і розстрі-лювати. Одночасно вони "прочісували" всі хати й околиці і вбивали тих, кого знаходили. Після знищення жителів картелі селище спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно далеко у Холмах, Щорсі та Сосниці.

Як зауважили С. Павленко і С. Бутко, радянські партизани (а чисельність з'єднання Федорова сягала 3 тис. осіб) знаходились тоді неподалік у с. Тихоновичі. Вони мали можливість завадити карателям повністю винищити Корюківку і врятувати хоча б частину жителів, проте, за відсутністю наказів своїх командирів, цього не зробили.

Заступник начальника управління з питань внутрішньої політики ОДА Юрій Музика розповів про заходи органів виконавчої влади, Корюківської міськради та громадськості щодо вшанування пам'яті невинно убієнних. Зокрема, восени 2009 року в райцентрі було упорядковано Парк пам'яті, де встановлені тумби з назвами спалених на Корюківщині сіл та знаходиться меморіальний комплекс на честь загиблих воїнів-земляків. На всі роботи з ремонту й благоустрою пішло понад 270 тис. грн. з обласного і місцевого бюджетів, а також пожертв громадян. Пам'ятник жертвам каральної операції в Корюківці було відремонтовано в 2007 році.


В.Ю.КОРОЛЬ

д.ин., професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету Імені Т.Г. Шевченка (Київ)


ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Друга світова війна не могла не позначитися на історичній долі українського народу, який в умовах тоталітарних режимів Сталіна та Гітлера знайшов у собі сили вистояти. В першу чергу йдеться про ті колосальні жертви, якими поплатився наш народ у цій війні за перемогу над фашизмом.

Стосовно втрат у роки війни. Це не тільки втрати під час Великої Вітчизняної війни. Пам'ятаємо, що напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі чотирьох держав. Понад 5 млн. українців проживали в Польщі, до складу якої входили Галичина і Західна Волинь. Закарпатська Україна входила до Чехословаччини. На території цієї країни проживали понад 700 тис. українців. Північна Буковина перебувала у складі Румунії, в межах якої проживали 790 тис, українців.

Після возз'єднання у складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки становило 41657 тис. чоловік, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км. Понад 10 млн. українців проживали в цей час у Російській Федерації. Українці були втягнуті у страхіття війни і зазнали перших втрат ще на початку 1939 р. Адже Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність і цього ж дня війська союзниці Німеччини - Угорщини - перейшли кордон нової держави. На допомогу героїчним захисникам Карпатської України прийшли галичани, члени ОУН, але після запеклих боїв збройні формування молодої української держави були розгромлені. а сама вона через кілька днів перестала існувати. В цих боях загинуло понад 5 тис, українських патріотів.

Під час нападу Німеччини на Польщу десятки тисяч українців, котрі перебували у польських збройних силах, вступили на її боці у війну, брали участь у запеклих боях із загарбниками і теж зазнали значних втрат. І коли ми нині піднімаємо питання про трагічну долю польських військовополонених, які потрапили у полон, зокрема до Червоної армії, то не будемо забувати, що серед них були й польські офіцери та солдати українського походження. Багато років були оповиті таємницею дані про розстріл 21857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній армії. Нині встановлено, що 3897 осіб було вбито під Катанню, 6395 у Калінінській (Тверській) області, 4403 - неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів і досі не відоме остаточно. Слід пам'ятати, що після початку Другої світової війни до вересня 1941 р. у тилові райони СРСР було вислано понад 389 тисяч поляків, які перебували там переважно у таборах і в'язницях.

З перших днів війни між СРСР і Німеччиною територія України перетворилася на арену гігантського двобою між воюючими сторонами. До кінця 1941-го року Червона Армія безповоротно втратила понад 6 млн. осіб. У полон потрапили 3,9 млн осіб, серед яких 1,5 млн становили українці. До кінця року збройні сили СРСР втратили 67% стрілецької зброї, 91% танків і САУ. 90% гармат і мінометів. 90% бойових літаків. Стосовно ж людських втрат, зокрема військовополонених, слід зазначити, що на початок 1942 року з 3,9 млн радянських військовополонених, в тому числі українців, в живих залишилося 1,1 млн осіб. Тобто на цей час загинуло 2,8 млн наших солдатів і офіцерів - росіян, українців та інших.

Оперативне поповнення діючої армії в перші місяці війни проводилося значною мірою за рахунок населення України. В частинах і з'єднаннях, які билися в Україні, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу.

Особливо яскравим і водночас трагічним прикладом того, яких колосальних втрат зазнав український народ в минулій війні, відстоюючи свою свободу і незалежність, є Київська оборонна операція 1941 року. За останніми підрахунками, в основу яких покладено обліково-статистичний метод, число учасників цієї операції сягає 1326890 осіб. Якщо врахувати, що оточення уникнуло 150541 осіб, а в полон потрапило 665 тис. радянських військо-вополонених, в основному українців, то безповоротні втрати військ фронту; включаючи різні види поповнення, а також полонених, більшість яких загинула в умовах полону, становлять близько 1 млн осіб. Стосовно ж долі військовополонених, що потрапили в полон під час оборони Києва, то в архіві автором знайдено документ-свідчення В.Ю.Давидова, який бачив за півкілометра від місць основних розстріліву Бабиному Яру протитанковий рів, ущерть наповнений тілами убитих командирів Червоної армії: "Це можна було бачити за ознаками відмінності. В цій ямі було близько 20000 чоловік".

Трагічною була доля військовополонених як цього фронту, так і інших, що воювали на українській землі і були, як зазначено вище, в основному укомплектовані українцями. Тільки в Києві знахо-дилися десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених. Найголовніші з них: Дарницькі, Бабин Яр, на вул. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво-Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Тільки на околиці Дарниці після визволення Києва було знайдено чотири ями. Розмір кожної становив 12 х 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром б х 6 м. При розкопках однієї з великих ям з'ясувалося, що вона заповнена трупами людей, за свідченнями місцевих жителів - виключно полоненими, причому, здебільшого українцями.

Другий табір був розташований на території колишнього авторемонтного заводу. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах та деяких інших, що були неподалік, то в Дарницьких таборах загинуло близько 130 тис. радянських військовополонених.

Значних втрат зазнали українці в 1943 році в ході визволенні Лівобережної України і Києва. Напруженими й надзвичайно кровопролитними були бої на Букринському плацдармі. Против-нику вдалося міцно затиснути наші війська у Букринському вигині, чому сприяли також складні географічні умови. Бої були настільки кривавими, що у воронках замість води стояла кров. Так, на островах Козачий та Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Всього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 p., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції по наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, в тому числі й понад 7,5 тисяч киян та мешканців Київської області, мобілізованих польовими військкоматами . Після трагічних поразок на фронтах і таких перемог, як форсування Дніпра і визволення Києва, наприклад, кількість жертв серед українців, а також і росіян почала сильно зростати. Причиною також було й те, що збільшилась в другій половині 1944 р. мобілізація населення України до радянських збройних сил. У ряді загальновійськових армій 1-го Українського фронту мешканці республіки становили вже від 60 до 80%. А в окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що билися вже за межами України, частка воїнів-українців пере-вищувала 50%. Українці переважали в піхотних частинах і серед рядового складу, а там, де вимагалася спеціальна підготовка і серед командного складу, вони не стали найчисельнішою національною групою. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 pp. червоноармійцями стали близько 4,5 млн мешканців республіки.

Протягом 1942-1945 pp. сталінський уряд здійснював на Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України їх було мобілізовано понад 270 тисяч. Слід зазначити, що так само по-варварськи, без думок про необхідність збереження генофонду слов'янських народів здійснювався призов до армії молоді і в Росії. І саме в першу чергу українці та росіяни своєю кров'ю оплатили визволення Європи, а не тільки території СРСР від фашизму. Тільки в боях за Польщу, які тривали з серпня 1944 р. до січня 1945 р. включно, наша армія безповоротно втратила 660 тис. воїнів, а ще близько 440 тис. померло від ран в госпіталях як на території Польщі, так і за її межами. Нині у Польщі в 738 військових похованнях захороненні 1 мільйон 800 тисяч військових. Тільки 120389 відомі поіменно. Національний склад загиблих - в основ-ному українці і росіяни.

А хіба не вражає цифра наших втрат у боях за маленьку Угор-щину. Навіть укладачі книги "Гриф секретності знятий. Втрати Збройних Сил СРСР у війнах, бойових діях і сутичках" змушені були сказати про це. Загальне число втрат 2-го і 3-го Українських фронтів за період з 29 жовтня 1944 по 13 лютого 1945 pp. становить 320 тис. осіб. Услід за Будапештською операцією війська 3-го Українського фронту були змушені у березні 1945 р. вести оборонну операцію в районі озера Балатон, втративши там понад 30 тис. осіб. Всього ж сумарні втрати радянських військ на території Угорщини склали 480 тис. осіб, з них 140 тис. - українців. Хоча й ці дані значно занижені. Доказом тому є, наприклад, цифри наших втрат у Австрії, приведені у згаданому вище виданні: 26 тис. безповоротних втрат. Однак, в матеріалах, які були оприлюднені Російським телебаченням до 50-річчя визволення Відня сказано, що в боях на території цієї країни загинуло 86 тис. осіб, а скільки пропало безвісти і померло від ран знає тільки Бог. І знову це в основному українці і росіяни.

Відносно ж Берлінської операції-то тут у наших офіційних джерелах і виданнях, зокрема і в згаданій книзі "Гриф секретності знятий..." – суцільна дезінформація. Укладачі цього видання без сорому і совісті заявляють, що безповоротні втрати радянських військ у Берлінській операції, яка тривала з 16 квітня по 2 травня 1945 p., становили лише - 78 тис. осіб, санітарні - 274 тис. Там же сказано, що всі радянські бойові операції на території Німеччини, окрім Берлінської, пройшли без значних втрат. Це ж явна фальсифікація. До речі, в книзі "Памяти павших. Великая Отечественная война (1941-1945)", уже робиться визнання, що безповоротні втрати протягом другого кварталу 1945 р. в Червоній армії склали 243256 осіб. А це в основному бої на території Німеччини і вели їх, знову ж таки, частини, укомплектовані переважно українцями і росіянами.

Стосовно Берлінської операції, в якій брали участь 1-й, 2-й Білоруські і 1-й Український фронти, укомплектовані українцями і росіянами, слід сказати окремо, оскільки і понині тут багато незро-зумілого. В передачі російського телебачення від 17 квітня 1995 р. з приводу 50-річчя штурму військами 1-го Білоруського фронту Зеєловських висот повідомлялося, що радянські війська втратили там лише вбитими за один день понад 100 тис. воїнів. Слід наголосити, що у своїй більшості це були молоді хлопці весняного призову 1945 р. і в основному з України. Як пізніше свідчив маршал К.Рокоссовський, "Жуков рвався до Берліна, за що і поплатився в перший день життям близько півмільйона осіб" . Генерал О.Горбатов свідчить, що Жуков планував взяти Берлін на п'ятий день. "Маршал сообщил мне...Берлин будет захвачен на пятый день", тобто, 21 квітня 1945 р. Взяли ми його великою кров'ю лише 2 травня 1945 р. На догоду Сталіну Жуков і Конєв намагалися першими за будь-яку ціну увірватися в Берлін (хоча деякі наші військові пропонували оточити агонізуюче місто і чекати його капітуляції). Довго чекати б не довелося, бо у захисників Берліна майже не залишилося боєприпасів, продовольства і т.д. Але ж Конєв у наказі двом танковим арміям 20.04,45. писав: "Войска маршала Жукова в 10 км. от восточной окраины Берлина. Приказываю обязательно сегодня ночью (курсив автора) ворваться в Берлин первыми. Исполнение донести." В цей день Жуков в наказі командуючому танкової армії ставить завдання "Пошлите от каждого корпуса по одной лучшей бригаде в Берлин и поставьте им задачу: не позднее 4 утра 21 апреля любой ценой (курсив автора) прорваться на окраину Берлина и немедля донести для доклада т. Сталину и объявления в прессе".

І навіть, коли 25 квітня 1945 р. війська 1-го Українського фронту зустрілися на Ельбі з військами американців, які, до речі, могли взяти Берлін раніше, але не зробили цього, жаліючи своїх солдат, і опір німців вже загасав, гонка між Жуковим і Конєвим, мов на стадіоні, продовжувалася. Так, танкова армія генерала Рибалка, форсувавши Шпрее, опинилася в тилу 8-ї гвардійської армії 1 -го Білоруського фронту. Почалася повна плутанина. Під кінець статті автор запитує: "Безусловно, соревнование между фронтами сократило сроки проведения Берлинской операции. Но насколько была оправдана такая гонка, когда исход войны был уже ясен?". Наслідки: за далеко не повними, але все ж більш правдивими даними, ніж у книзі "Гриф секретности снят...", за період з 16 квітня по 8 травня 1945 р. війська згаданих фронті в втратили вбитими та пораненими близько 300 тис. осіб, а також 2156 танків і САУ, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків. За останніми даними наші війська втратили вбитими понад 700 тисяч чоловік. Тільки за один день бою за Зеєловські висоти ми втратили понад 100 тисяч чоловік. І все ж таки, яких втрат зазнали український і російський народи, що зробили найбільший внесок у перемогу? Очевидно, точно ми їх ніколи так і не назвемо. Адже, 15 березня 1942 р. за наказом Сталіна були ліквідовані солдатські медальйони. А 12 квітня цього ж року в нашій армії відмовилися від поіменного обліку втрат. Натомість була введена графа "безвісті зниклі", яка дозволяла списувати мільйони життів, якими так спокійно розкидалися наші бездарні, за невеликими винятками, полководці. А ортодоксальні комуністи нині у своїх друкованих виданнях намагаються відсто-ювати цифру наших втрат, якою за вказівкою політбюро ЦК КПРС, нас "ощасливив" генерал Моисеев у статті "Цена Победы" (Военно-исторический журнал. - 1990. - № 3), що оцінює військові втрати СРСР у 8 мільйонів 664400 осіб. Ця цифра трохи збільшена і покладена в основу згаданої книги "Гриф секретности снят..." і на неї посилаються всі, без винятку, історики, які пишуть про війну і про втрати в ній, в тому числі й українського народу.

Не зарахували до категорії безповоротних втрат в цій книзі і "около 500 тысяч военнообязанных, призваних по мобилизации, но захваченных противником в начальный период войны". Не потрапили до цієї категорії і ті понад 1,8 млн військовополонених, які повернулися до СРСР після того, як їм вдалося вижити в гітлерівських таборах для того, щоб сконати в сталінських таборах в перші післявоєнні роки. Не включено до цієї графи в цій так званій "супероб'єктивній" книзі і тих, кого було засуджено трибуналами і особливими відділами. А це 994 тис. осіб, 3 них засуджено за дезертирство - 376 тис. Причому, дезертирами часто робили людей, які побували в оточенні. До того ж, в книзі додається, що із цього числа засуджених близько 442 тис. отримали відстрочку від розстрілу із відправкою у складі штрафних батальйонів на фронт. Начебто укладачі книги не знають із документів, що переважна більшість цих засуджених у складі штрафбатів загинула в перших же боях.

Зазначимо в цьому зв'язку, що її укладачі свідомо пішли на ще одну фальсифікацію, віднісши до живих тих, кого розстріляли або тих, хто загинув у штрафних батальйонах. Із наведених там даних випливає, що понад 280 тис. або загинули від нещасних випадків, або були засуджені до розстрілу (Д.Волкогонов вважає, що останніх було 158 тис). Говорячи про засуджених до розстрілу, укладачі мають на увазі тих, кого було розстріляно за якоюсь судовою процедурою. А згідно наказів Сталіна від 16 серпня 1941 і 28 липня 1942 pp. розстрілювали без всякого суду і слідства тих військових, хто побував в оточенні, (тобто невинних людей) або тих, хто відстав від своїх частин чи просто розгубився в першому бою. Таких було розстріляно сотні тисяч, в тому числі й українців. І всі вони до названої категорії втрат не потрапили. І все це з метою підігнати цифру безповоротних військових втрат під названу Мойсеевим цифру загиблих 8 млн 668 тис. 400 осіб. Хоча в книзі "Гриф секретности снят..." вона, як зазначалося вище, трохи збільшена і дорівнює 9 млн 168 тис. 400 осіб.

На основі таблиць в книзі "Население Советского Союза. 1922-1991" слід виділити тих, хто народився з 1896 по 1925 pp., тобто тих, хто на початок війни мав не менше 15 і не більше 45 років. Кількість жінок-військовослужбовців за роки війни складала близько 500 тис, решта - чоловіки. Чисельність названих контин-гентів чоловіків і жінок (а це 30) на початок 1941 р. складала: чоловіків – 45,3 млн, жінок-48,2 млн, а на початок 1946 р. відповідно: чоловіків-28,3 млн, жінок – 43,1 млн. Якщо ж внести поправки на зменшення чисельності цих контингентів до 22 червня 1941 р. (за півроку), то матимемо 45 млн чоловіків і 48 млн жінок названих контингентів. Отже, зменшення кількості чоловіків зароки війни, включаючи і війну з Японією, складає у чоловіків 16,7 млн, а у жінок близько 5 млн. З 34 мільйонів військовослужбовців-чоловіків, які служили в рядах армії, близько 31 млн віднесемо до вказаних років народження. Інші народилися до 1896 р., і наймолодші – 1926-1927 pp. народження, їх було не більше 3-4 млн чоловік. Якщо вирахувати із кількості чоловіків - невійськово-службовців ту кількість, яка стала результатом їх зменшення за рахунок смертності за вказані роки, то отримаємо цифру в 1,5-1.7 млн осіб. Віднімемо цю кількість від цифри 16,7 млн зменшення чоловіків і матимемо близько 15 млн втрат вказаної категорії чоловіків-військовослужбовців названих років народження, яких нараховувалося близько 31 млн чоловік. Це і є безповоротні втрати радянських збройних сил за роки війни. Але й вони не повні, оскільки зроблені на основі вказаного джерела. на об'єктивності якого не могли не позначитися і відсутність точних даних про кількість населення СРСР напередодні війни (цифра в 197,1 млн осіб, яку називає І.Курганов, зроблена на основі перепису населення СРСР 1939р., з урахуванням природного приросту за 1939-1941 pp.). Не будемо забувати, що перепис був сфальси-фікований і зроблений замість знищеного перепису 1937 р. Пам'ятаємо, що цей перепис 1937 р. було знищено тому, що він показував реальні наслідки голоду 1932-1933 pp. на Україні. Отже, саме український фактор був вирішальним у наступних переписах.

На основі картотеки Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації керівник Головної редакційної колегії Книги Пам'яті України генерал армії І.О.Герасимов оприлюднив дані, згідно яких за період з 1941 -го по 1945 pp. безповоротно втрачено 16,2 мільйони рядових і сержантів Червоної армії, 1,2 мільйони осіб офіцерського складу, 3-4 мільйони тих, хто зник безвісти; 5750 тис. становили військовополонені.

За підрахунками автора даної статті в полоні побувало 6,2 млн радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн, у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн осіб.

До названої цифри понад 15 млн загиблих військових у цій війні слід додати майже мільйон безповоротних втрат за рахунок військовослужбовців, які народилися до 1896 р. Отже, на основі цих та подібних не зовсім об'єктивних джерел наші військові втрати сягають понад 16 млн осіб. Але і це не вся правда, тому що командування всіх рівнів занижувало наші втрати, а потім ці дані пішли в архіви. Тому з урахуванням всього вищесказаного, в тому числі й даних І.О.Герасимова, наші військові втрати становлять понад 25 млн осіб і це в своїй більшості представники слов'янських народів, особливо українського і російського. На підставі підра-хунків, які покладено в основу заключного тому Книги Пам'яті України "Безсмертя", який вийшов у світ до 55-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, опосередковані демографічні втрати України становлять близько 17 мільйонів осіб, з них близько 7 млн - це військові. І ми всі усвідомлюємо, що слід завжди пам'ятати ту дорогу, неоплатну ціну, яку заплатили наші батьки і близькі за перемогу над фашизмом.

Comments